>>>Незалежність, що впала нам до рук, первинне нагромадження капіталу в 1990-х, новий застій в епоху Кучми, косметичний націоналізм Ющенка, безчинство Януковича, весь наш клоунський політичний процес, де і “ліві”, і “праві”, і “червоні”, і “жовто-блакитні” виявлялися абсолютно однотонними й однаково безідейними, тобто, строго кажучи, “однопартійними” — все це було брижами на поверхні при відносній стабільності глибин. Не можна сказати, що зовсім нічого не змінювалося в сокровенних внутрішніх суспільних процесах, — став же можливим Майдан, наприклад. Але революція, на жаль, не гарантує тривалих системних змін у суспільстві.
Перемогти систему — означає перемогти совок, що вгніздився в нас самих. Перемогти конформізм і подвійну мораль, які майже за сто років виживання стали основною стратегією. І ніякі “сорок років по пустелі” — останнє, на що уповають найневиправніші оптимісти, — не врятують. Бо (навіть якщо ми вже в пустелі) ми носимо свій полон у собі й передаємо його у спадок.
Назвавши свою революцію Революцією Гідності, ми інтуїтивно вхопили суть необхідних змін. Гідність — це, зокрема, неприйняття брехні, зокрема того її підступного різновиду, який ми називаємо подвійною мораллю, того, що полягає в підміні понять. Але потім виявилося, що це просто вдала назва. Подвійна мораль знову вижила, залишилася з нами. Хвороба, яку ми майже діагностували, в останній момент вислизнула з поля зору, прикрившись пилом ще одного поваленого з постаменту Ілліча. Символічна жертва вкотре була принесена “на спокуту” — і нічого насправді не спокутувала. читати далі, важливо>>>
* * *
сьогодні увечері багато спілкувався з молодим поколінням: журналісти, держслубовці etc. говорили відомо на на які теми: і про донбас (були люди, що нещодавно звідти з відрядження), і про поточні урядові відставки. і от що підсумую.
1) я не розумію оплесків і дифірамб добродію арсенію як “найкращому прем’єрові усіх часів і народів”
2) обраний 2 місяці тому у першому турі президент уже заробив на добрячого копняка, на якого нема потреби навіть чекати ще 40 днів
чим феноменальним вирізнився прем’єр і що доленосного (зважаючи на той один тур) в умовах фатичної війни вчинив за цей час президент? окрім, звісно, володіння англійською мовою
армією займаєцця волонтерський рух, який з кожним днем все більш ширицця і набуває уже цілком організованих форм, угода про асоціацію дивним чином десь припадає пилюкою по шухлядах президентських чиновників, місія мвф тричі подовжуючи термін свого відрядження мовчечки десь ділась, залишивши без відповіді питання “коли черговий транш?”, а головне з березня місяця ми так і не почули що, як і коли збираєцця робити новий уряд, для того, щоб країна стала принципово іншою. і не треба зараз аргументів про війну.
чому ми платимо зарплату мєнтам на донбасі, які давно служать в “ополчєніі”, а на медикаменти пораненим скидаємося з усіх усюд хто чим може?
чому у відносинах з росією ми нічогісінько видимого і притомного не робимо ні на дипломатичному фронті (маестро Дещиця – не вщот), а ні в бізнесово-економічній сфері, проте як манни небесної ждемо санкцій третього рівня від меркель з обамою?
чому міністерсво у справах криму у xyйлостані працює уже три місяці, а українські громадяни у криму мають серйозну проблему навіть вклеїти фотокартку у свій український паспорт? взагалі – яка стратегія уряду стосовно окупованого криму і як довго україські чиновники-бізнесмени і просто бізнесмени вести там свій бізнес, зважаючи на те, що вся українська власність у криму була безпардонно віджата місцевими xyйлятами?
чому нічого не відомо про реформи: які, як скоро, у яких напрямках, з якою метою і т.п.
чому з України дременула команда грузинів на чолі з Бендукідзе, хоча ще кілька тижнів тому вони давали оптимістичні інтерв’ю нашим змі?
таких “чому?” іще є безліч. через це вчинок яценюка мав би бути ним пояснений дещо детальніше, щонайменше. і не треба англійською, краще українською. і не під час виборної кампанії, а негайно. вони ж називали себе урядом “камікадзе”. але сеппуку вийшло дещо незрозумілим і манірним. якщо куля в лоб – то куля в лоб.
а аплодисменти повинні бути потім.
Склад ВР сьомого скликання став рекордним за концентрацією депутатів, що є уродженцями Криму. Усього за підсумками виборів 2012 року до парламенту потрапило 19 депутатів-кримчан. Як жеж у них складаєцця нелегке депутатське життя коли #кримнаш?
«Я только вернулся из Крыма, и о результатах своей поездки я буду докладывать в парламенте. В первую очередь, меня очень беспокоит, что в Северо-Крымском канале нет воды. Рис не засеяли, а люди не могут поливать огороды. По моему мнению, вода должна быть включена», – сказал Нечаев.
«Моя общественная приемная, как работала, так и работает. Работа проводится очень большая. В частности, решение проблем крымчан, которые выезжают из Крыма на машинах с российскими номерами, а их при этом арестовывают. Также занимаюсь решением вопроса с поставкой воды», – отчитался глава «Союза» Мириський. «У меня полное взаимопонимание с властями Крыма. Они понимают, что я работаю на благо полуострова. Там действуют российские законы, и нет никаких проблем для собственников. В Крыму сейчас переходный период. Все, у кого там есть собственность, как работали там, так и продолжают это делать», – сказал нардеп.
Не поспішайте зірвати з людей маски – може виявитись, що то були намордники. У Криму тепер багато людей стало без намордників. Тому замість руского язьіка часто чується заливістий лай.
Ви можете зустрітись із якимсь старим знайомим, що не поділяє вашу проукраїнську позицію. Якщо раніше ви могли із ним посперечатись, то тепер такий кримчанин може використати зовсім неочікуваний аргумент у спорі: почати кричати посеред вулиці, що поруч із ним терорист правово сектору, і чекати коли підбіжуть поліцейські або баблоборонці. Після чого з достоінством удалитись, кинувши на прощання своєму опоненту із виглядом, що переміг його у дебатах: – Вот відіш хто прав!.
Ви можете прийти на роботу і дізнатись від колег, що “до вас приходили”. На обличчях колег буде написано тихий жах, проте вони більше не скажуть вам нічого. Їм буде неприємно з вами розмовляти, тому що ви можете ненароком перенести на них свою неблагонадійність.
Скарги один на одного пишуть масово: сусіди по дачних ділянках, тьощі на зятів, колеги по кафедрі, колишні партнери по сексу, конкуренти по бізнесу. Пишуть, що такий-то часто їздив в Києв в “окаянниє дні” – казав що в командировку, але можливо на майдан, перевірте. Що кузен “ловить на тарілку” українське тв. Що товариш преподаватель заперечував, що нема такої країни України, а він же навчає дітей.
Спочатку в прокуратурі, де засіли терористи в погонах, навіть там не знали що робити із шквалом анонимок і доносів. Більшість за перевірки виявлялась простим зведенням рахунків, добра половина є взірцем жанру шизофреничного бреда. Хотіли навіть викидувати, коли один стіл переповнився. Але тут вчасно прийшли колеги по роботі з РФ та кажуть:
– Тю! Віддавай все це у ФСБ, там знають що із цим робити.
І справді, прийшли фесбешники, забрали, подякували.
* * *
два місяці тому ми жили в одній країні, навчались в однакових школах і вузах, мали однакові паспорти і схожі мрії
кому ж дякувати за цей напалм, який спалив і сплюндрував наші душі, від котрого розгорілась ця ненависть, що випалює людяність і останні надбання цивілізації? де причини і поживне середовище цього нацизмо-фашизму? що це?
нема слів для відповіді
Тетяно Микоколаївно, якщо ви читаєте цей пост, спробуйте пояснити, будь ласка
* * *
Ми погано знаємо свою Батьківщину. Події останніх місяців переконують нас у цьому з усією очевидністю. І, напевно, найсумніше, що її, велику, складну й різну, дуже погано розуміють ті, від кого багато в чому залежить її доля. Ретельне вивчення настроїв на “проблемному” Південному Сході мало стати першорядним завданням нової влади. Ні, соціологи зовсім не обділені її увагою. Однак насельники високих кабінетів, схоже, стурбовані виключно висотою кандидатських рейтингів. Колектив “Дзеркала тижня” вирішив зробити роботу за них. Анкета, складена журналістами DT.UA, стала основою дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології за фінансової підтримки Віктора Пінчука та однойменного фонду. Об’єктами вивчення стали думки жителів восьми областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської і Херсонської. Регіонів, які прийнято узагальнено називати “підковою ризику” або просто Південним Сходом.
У результаті цієї роботи вийшов досить цікавий матеріал, з який яким я раджу ознайомитись усім, хто цього ще не зробив. Особисто мене вразили деякі факти.
Так, особливо зворушливо, що зважених рішень, а також вимог “услишать Данбас” від нової влади часто вимагають ті, хто вимагав жорсткості стосовно неї, коли вона була в опозиції. Це дослідження чітко демонструє, наскільки сильно (що цілком природно) лякають Південний Схід (і передусім — Донбас) зовнішнє вторгнення, громадянська війна і взагалі будь-який силовий сценарій. Але при цьому саме на Донбасі популярна думка, що Янукович мусив розігнати Майдан силою. Так вважає майже половина опитаних жителів Донецької області (48%, причому 31,7% — безумовно). Втім, незгодних із такою постановкою питання теж чимало — 35,2%, із них 19,6% виступили проти силового розгону категорично). На Луганщині цифри схожі: 45,9% — за розгін (25,1% — категорично), проти — 34,5% (22,1% проти безумовно). Чому? Пропаганда? Страх горезвісних “бандер”? Підсвідоме тяжіння до сильної руки? Хай розбираються знавці. Благо, є з чим. Теза “Схід поважає силу” загальновідома. Невідомо інше: взагалі чи тільки щодо інших?
Цікавим є те, що при всьому цьому у регіоні страшацця зростання радикалізму (19,1%). І, схоже, тепер – не тільки у Києві, а і на своїх вулицях. Ще кілька фактів
* * *
дивлячись що виробляють зараз кандитати на президента у нас і як вони іхголяюцця у різних кримінальних діяннях, з сумом згадую українські національні традиції декриміналізації.
так і кримінальний кодекс можна взагалі відмінити
dixi
оскільки революція повернула повноту влади народу, то, користуючись нагодою, постає кілька пропозицій.
наприклад, загорожі висотою по 6 (шість) метрів у європах зовсім не популярні, тому може врегулювати це питання і у нас якось на рівні постанови ВР?
а за разом урегулювати питання, того, що відбуваєцця за цими огорожами у різних межигір’ях, а насамперед – у місцях, назва котрих складаєцця з двох слів: у пущах-водицях, конча-заспах та інших аю-дагах. там жеж все майно державне ніби-то і замлі, і кручі.
а крім того, є стійке відчуття, що нова влада без допомоги прямого народовладдя навряд чи дійде до цього питання колись.
так що незлий #майдан мав би продовжити екскурсію за високі огорожі, вкоротити їх, ато й знести до дідька, а державним людям відкрити денне світло і звичку платити за своє житло, як, власне, і за все інше у цьому житті
з самого ранку попер на #євромайдан.
Вирішив пройтися від Львівської площі, по вуличках, подивитись чи нема там чогось важливого. На диво все дуже тихо, майдан небагатолюдний, промерзлий і дещо безпорадний. Міліції практично немає, лише даішники на перехрестях та міліцейський кордон від Європейської площі. Метро “Майдан Незалежності” та “Хрещатик” закриті – уп’яте чи вшосте заміновані. Виходи з підземних переходів на майдані нарешті забарикадовані, залишено тільки невеликий прохід. Київрада якась осиротіла, пуста, хоча нужники доступні для народу.
Вразила велика кількість священників: від простих чинів до якихось поважних панотців. Люди тримаюцця, гріюцця, охороняють барикади, сповнені рішучості.
Проте відчутний якийсь смуток, який навис над майданом і, не зважаючи на крижаний вітер, що свистить Хрещатиком, нікуди не завіюєцця…
За мотивами останніх інтернетовських новин впевнено можна сказати, що стопіцсот разів правий був один бухгалтер: Україна — унікальна.
У сенсі, що в Україні – все не як у людей. Колись в далекому, ще радянському, університетському минулому ми цілий рік на першому курсі студіювали теорію держави і права у купі з політекономією капіталізму і, відповідно, роботи класиків марксизму з цього приводу. Так один із цих класиків на ім’я Фрідріх Енгельс, написав доволі цікаву книжку, яка називалась «Про походження сім’ї, приватної власності і держави». Саме у такому порядку високочолий класик бачив еволюцію формування суспільства та його інститутів. Сім’я розглядалась там як активна підвалина, яка ніколи не залишається незмінною, а переходить від нижчої форми до вищої, у міру того як суспільство розвивається від нижчого ступеня до вищого, тобто зі зміною економічної системи у суспільстві змінюється і сім’я.
І справді – з цим важко сперечатись, бо досі перелічені у назві книги явища саме у такій послідовності й виникали та розвивались у світі.
Проте в унікальній Україні – все навпаки. Спочатку виникла незалежна держава, потім — приватна власність, і тільки тепер, при нинішньому гаранті — сім’я. У сенсі – його сім’я (це слово постійно чомусь пишуть з великої літери), яка, власне і стала вінцем суспільного розвитку унікальної України.
Originally posted by Чорний БoяністЪ® (none_smilodon) at .ua: Копаючи тунель
Нещодавно “Урядовий кур’єр” оголосив радісну новину – в Україні пенсіонерів стало більше ніж працюючих. Якщо зважити на те, що чимала кількість працюючих насправді є утриманцями (міліція, чиновники, працівники дотаційних галузей, тощо), то в Україні навіть теоретично не може бути якоїсь влади окрім «коаліції велферу».
Подібний демографічний феномен, означає тільки одне, приблизно місяць назад в Україні почав відлік лічильник самознищення держави. Питання не в тому, чи зникне Україна з мапи Європи, а в тому, чи буде це супроводжуватись громадянською війною та масовим канібалізмом.
Кожна Українська сім’я вже годує трьох не знайомих людей (двох пенсіонерів та одного мента-шахтаря-вчителя). Не дивно, що ці люди не можуть прогодувати ще трьох власних дітей, які потрібні для простого демографічного відновлення населення. Український Болівар не може нести таку кількість нероб. Україні потрібне «цивілізоване розлучення» між економічно-продуктивними шарами та більшістю населення. Але 224 тис. шахтарів, 357 тис. міліціонерів, 547 тисяч вчителів, 2,71 млн. інвалідів та 13 млн 766 тис. пенсіонерів хочуть їсти, і самостійно здобувати собі харч вони не збираються.
…против зарвавшихся правителей всегда было только два инструмента – восстание или переворот. Вы можете себе представить забастовку гладиаторов под предводительством Спартака? Или митинг яицких казаков под предводительством Степана Разина? Или протесты жителей Киева против вторжения Чингиз Хана?
Сьогодні фейсбук, ЖЖ, ґуґл та інші ресурси рясніють фотками і відео з мосту Патона, пішоходного мосту і Софійського майдану: жовто-сині знамена, яценюки-королевські, єднання опозиції і перзидент з екрана телевізора.
А от незадоволені жителі Донбасу вирішили у цей день поборотись за свої права і винести свій вердикт “проекту Україна”
СЖД за отакі “скриньки перепихунців”, а ви кажете – “соборність”…
Вперше слово “голодовка” я почув від моєї улюбленої бабусі Ганни. Проте мені здавалось що то просто вона страхала мене, аби краще їв за столом. Взагалі-то це була закрита у нашій сім’ї тема. А чому це було так я зрозумів тільки згодом, коли вже сам був дорослим. Проте навіть ті невеликі уривки у розмовах дорослих все одно були досить моторошними. З тих куцих обмовок я малим дізнався, що такі бур’яни як калачики і лободу їли люди у “голодовку”, що з полови робили хліб і “затірку”. Але навіть дитиною я відчував якийсь сліпий страх, котрий просочувався між її словами.
І лише років п’ятнадцять тому я дізнався, що моя бабуся Ганна була другою із 12 дітей у сім’ї. З дванадцяти дітей залишились тільки вона і три її сестри. У “голодовку” похоронили трьох і загубили у круговерті лихоліття ще двох братів і сестер. Троє братів загинули у війну. Ну а моїй бабусі довелось відчути усі жахи гулагу і провести вісім років у Воркуті за звинуваченням у преславутій справі “про три колоски”…
І можливо саме тому з самого дитинства до цього часу у мене не піднімаєцця рука викинути окраєць хліба…
Для мене сьогоднішній день – день пам’яті моєї бабусі, її братів і сестер. День, коли ми згадуємо історію наших сімей, справжню історію країни, аби так само її знали і наші діти.
Сьогодні ввечері я запалив свічку пам’яті. За всіма невинно загубленими…
Тільки за останню чверть століття у світі відбулося кілька грандіозних природних і техногенних катастроф. Аварія на Чорнобильській АЕС, землетрус у Спітаку (1989 р.), потужне цунамі в Південно-Східній Азії (2004 р.), руйнівний буревій «Катріна» в американському Нью-Орлеані у 2005 році і, нарешті, недавній землетрус біля берегів Японії та аварія на атомній станції «Фукусіма».
Практично неминучим наслідком катастроф були жахливі історії, що потрапляли в кадри телехроніки: про банди мародерів, які зачищають багаті «білі» квартали Нью-Орлеана восени 2005 року, і частини національної гвардії та армії США (понад 50 тисяч осіб), які стріляють на ураження. Або чутки, що згодом таки підтвердилися, про «тихе», але не менш зухвале мародерство в Чорнобильській зоні, коли, починаючи вже з травня 1986 року, в 30-кілометровій зоні розграбовували покинуті квартири і процвітав — незважаючи на міліцейські блок-пости і колючий дріт по периметру зони — бізнес на вивезених з Прип’яті та навколишніх сіл предметах розкоші та металі, який «світився»… На київських, і не тільки, ринках жваво торгували роздобутим у Чорнобильській зоні «товаром».
У вірменському Спітаку також жирували звичайні мародери, але ще більше — «економічні», які крали і збували гуманітарну допомогу.
Дещо іншою була ситуація під час цунамі в Південній та Південно-Східній Азії, під час якого загинуло близько 60 тисяч людей. Але і в країнах цього регіону (Індії, Шрі Ланці, Таїланді, Малайзії, М’янмі), на островах Індійського океану військовослужбовці патрулювали уражені стихією райони, оскільки випадки мародерства були далеко не поодинокі.
А от у Японії, яка бореться з наслідками цунамі і продовжує боротьбу з «мирним атомом» (з евакуацією сотень тисяч людей у відносно безпечні зони), на цей момент не зафіксовано жодного (!) випадку мародерства. Цей факт вражає і викликає законне бажання хоча б пунктиром позначити причини такої поведінкової моделі жителів Японського архіпелагу. Імператор Японії Акіхіто у зверненні до свого народу сказав: «Ті, хто постраждав від землетрусу, не повинні втрачати надії, адже про вас не забудуть. Кожен японець повинен думати про майбутнє відновлення країни». У чому ж глибинне коріння такої впевненості у своїх силах, стоїчного благородства? Чому, зрештою, японці більше думають про ближнього, ніж про свою долю, і продовжують боротися зі стихією з високо піднятою головою?
adamnet 