Сьогодні провів чудовий вечір. У кіно, проте – в угорському кінотеатрі) Не вперше, звісно, але, зазвичай, користувався титрами, про те цього разу це не пригодилось, оскільки фільм був німий – пятиразовий оскароносний «Артист»


За сюжетом картини зірка німого кіно такий собі Джордж Валентайн випадково запускає голлівудську кар’єру одній своїй шанувальниці – Пеппі Міллер. Але сам незабаром виявляєцця поза грою: у кіно приходить звук, а він, демонстративно відкидає нові технології і все глибше занурюєцця в безвість. Самолюбний і гордий герой готовий померти з голоду, аби лишень не визнавати своїх помилок. На щастя, Пеппі, чия кар’єра йде круто догори, не забула свого кумира і готова ризикнути багатьом, щоб врятувати того від самого себе …

Атмосфера в «Артист» просто зачаровує, у чому чимала заслуга стилізації фільму під німе кіно 85-річної давності. Тут також не можна не відзначити відмінний музичний супровід, що створює необхідний подіям настрій. До слова, про події: любовна історія тут другорядна (якщо приймати до уваги людські відносини, а не любов до кіно), так як акцент у фільмі зроблено на етап впровадження чогось нового у звичне і вже усталене (і це може бути що завгодно, не тільки, наприклад, звукові фільми на зміну німим).

Німе кіно вимагає до себе підвищеної уваги. Тут вже не обійдешся мальованими синіми чоловічками з великими вухами і птахоголовими обличчями та й глибокідумні діалоги доводицця залишити поза кадром. А на перший план виходить вже призабута в масовому кінематографі гра акторів. Не просто стандартні заготовки, що кочують з фільму до фільму, а справжня гра, що показує те, що не виходить відтворити словами.

Від акторської гри тут залежало дуже багато із цілком зрозумілих причин і в підсумку можна сміливо констатувати повний успіх. Чудові Жан Дюжарден і Береніс Бежо від першої і до останньої хвилини радували своєю присутністю, чому з ними не хотілося розлучатися після шикарного кінцівки (вже дуже живі персонажі у них вийшли, просто на диво). Порадували і всі інші, включаючи симпатичного Уґґі.

Заслуга режисера в тому, що він зняв картину в іронічному, навіть дещо глузливому тоні. Серйозність її відразу б убила. А так перші півгодини дивишся на одному подиху і з посмішкою. Добрий м’який гумор практично у кожному кадрі. Ще раз не можу не зауважити, про неймовірну, приголомшливу кіношну знахідку – це прикольний і смішний, але розумний і відданий песик – тер’єр Уґґі, що супроводжує головного героя скрізь і всюди. Без нього фільм «Артист», незважаючи на всі його достоїнства, не відбувся б у повному розумінні. Цьому маленькому песику по праву має належати значна частка почестей, що дісталися творцям картини.

Звичайно, фільм «Артист» сповнений кліше – кліше німого кіно. І інакше навряд чи могло би бути. Гіпертрофовані, місцями, емоції, декорації, сцени. Але, це все подано на найвищому рівні. Начебто всі ці десятиліття німе чорно-біле кіно не перебувало у забутті, а визрівало і вдосконалювалося. Гра акторів приковує глядацьку увагу до екрану, а костюми і декорації ще більше підсилюють ефект від перегляду. Що й казати – фільм вийшов у підходящий час і, як знати, можливо саме чорно-білий німий фільм з батьківщини кінематографа зможе змусити власників нинішніх кіностудій почати приділяти більше уваги якісному кіно?

Це кіно – ніжне і щире зізнання у коханні до старого німого кіно, стилізацією під яке воно, власне і є. Тобто збираючись до кінотеатру – будьте готові до чорно-білої «квадратної» картинки і відсутності озвучених діалогів. Проте не поспішайте морщитись і притримайте своє «фе!» – хоча «Артист» і знятий у дусі німих мелодрам, проте начинка в ньому цілком сучасна. Режисура, монтаж, музика, темпоритм і компонування кадру цілком модернові: у фільму захоплюючий наратив, який ефективно затьмарює старомодність «обгортки» в очах найупередженішого глядача.

Зі своєю пластикою безтурботного клоуна Дюжарден ідеально підходить на роль Джорджа Валентайна. Йому дійсно не потрібні слова, щоб передати всі емоції актора, що страждає від втрати популярності, при цьому (і це доволі тонкий момент) він анітрохи не «перетискає». Його Джордж Валентайн дозволяє собі манери гротескного коміка лише граючи на публіку. У драматичних же сценах в образі проступають нюанси, і ми рельєфно бачимо за безпечністю і гординею примхливої зірки – вразливість і професіоналізм великого актора.

Дуже хороша і напарниця Дюжардена – Пеппі. Демонструючи лише непереборну чарівність і погоню за славою на самому початку картини, її героїня по ходу розкриваєцця як жертовна натура, здатна оцінити справжнє мистецтво і поділитися успіхом з тим, хто цього гідний – хоч і всупереч зміні глядацьких симпатій.

Інші складові картини також на належній висоті – що прекрасно видно по тому дощеві кінопремій, який пролилася на неї за останній час.

Не можна сказати, що весь «Артист» від першого до останнього кадру однаково досконалий. Підзатянутості є, хоча їх і зовсім небагато. Однак, слід визнати, що є кілька фрагментів абсолютно шедевральних і немислимих у звуковому кіно, оскільки воно просто не використовує подібні дизайнерські прийоми. Відображення героя у вітрині з фраком або у налитому на стіл віскі, скульптурні фігурки відомих трьх мавп, що нависають над героєм у коморі Пеппі – не знаю, чи сам режисер придумав ці чудові візуальні ефекти, але навіть тут він залишаєцця вірним собі – такі фокуси могли з’явитися у кіно тільки у той час. А кілька сентиментальних кадрів у самому кінці картини – то і взагалі підганяють клубок до горла.

Добре старе німе чорно-біле кіно мало масу достоїнств, які загубились у кіно звуковому – здаєцця саме цю думку режисер і автор сценарію Хазанавічус проводить протягом усієї картини. Навіть коли чудовий песик Уґґі мчить стрімголов рятувати свого господаря, він демонструє ту ж самісіньку ідею – можна, цілком можна без жодних слів, пояснити іншому те, що дуже важливо сказати.

«Артист» навряд чи можна назвати якимось глибокодумним кіно, але це і не дешевий фільмєц, який забуваєш відразу після перегляду. Це – добрий, чудовий і кумедний фільм, який нагадує про те, що кінематограф все-таки може бути мистецтвом. Фільм, який обов’язково варто подивитися.

«Артист» – це гра форми, постановки кадру, мистецтво заради мистецтва. І у цьому сенсі фільм прекрасний. Дивитися його – одне задоволення. Бо фільми Чапліна прості, але глибинний сенс, що у них закладений, змушує людей переглядати їх і через сотню років. Відверто кажучи (за великим рахунком) навряд чи «Артист» протягне і половину цього терміну, однак, це і справді зроблено чудово. Тому до перегляду обов’язково. Маст сі – однозначно.