Пізно увечері учора, знайомлячись з матеріалами львівських подій 9-го травня та реакцією на них, натрапив на один цікавий лінк “почему я не праздную день победьІ”, який вивів мене на роздуми одного російського ветерана Михайла Шмульова з російської сибірської глибинки. Ця людина пройшла всю другу світову війну, починаючи з фінської кампанії і завершуючи її на Далекому Сході у війні проти Японії. А після всього цього – сповна пізнала всі “прєлєсті” лагерного буття. Тому ця людина має право судити.
Взагалі-то останнім часом святкові події навколо 9-го травня (особливо минулого року) дещо бентежили. Страшна свистопляска з ґеорґіївськими стрічками , пишні паради, реляції у медіа, “знамьона побєди”, тощо – все це створювало деякий дисонанс у сприйнятті явища власне війни. А коли я кілька років назад витратив близько тижня щоби відшукати могилу свого діда, батька моєї мами, який пішов на війну влітку 41-го і загинув у лютому 43-го на Псковщині, мені довелось передивитись величезну кількість архівних матеріалів того часу. Дякувати військовому архіву у Подольську, котрий тонами викладає зараз документи того часу в інет. І мушу вам сказати, що після цього знайомства якось зовсім по-іншому сприймаюцця події тих часів. Не стандартно, не шаблонно.
Прочитавши статтю, лінк на яку я наводжу нижче, мені захотілось, щоб це стало відомим якомога більшому числу френдів і думаючих людей взагалі. Витратьте п’ять филин часу і прочитайте. Без жодних коментарів. Там все сказано.
Стаття М.Шмульова на сайті “Голоса Сибири”
Дякую.
Оригінал запису і коментарі також на LiveInternet.ru
adamnet 