* * *
Ми погано знаємо свою Батьківщину. Події останніх місяців переконують нас у цьому з усією очевидністю. І, напевно, найсумніше, що її, велику, складну й різну, дуже погано розуміють ті, від кого багато в чому залежить її доля. Ретельне вивчення настроїв на “проблемному” Південному Сході мало стати першорядним завданням нової влади. Ні, соціологи зовсім не обділені її увагою. Однак насельники високих кабінетів, схоже, стурбовані виключно висотою кандидатських рейтингів. Колектив “Дзеркала тижня” вирішив зробити роботу за них. Анкета, складена журналістами DT.UA, стала основою дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології за фінансової підтримки Віктора Пінчука та однойменного фонду. Об’єктами вивчення стали думки жителів восьми областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської і Херсонської. Регіонів, які прийнято узагальнено називати “підковою ризику” або просто Південним Сходом.
У результаті цієї роботи вийшов досить цікавий матеріал, з який яким я раджу ознайомитись усім, хто цього ще не зробив. Особисто мене вразили деякі факти.
Так, особливо зворушливо, що зважених рішень, а також вимог “услишать Данбас” від нової влади часто вимагають ті, хто вимагав жорсткості стосовно неї, коли вона була в опозиції. Це дослідження чітко демонструє, наскільки сильно (що цілком природно) лякають Південний Схід (і передусім — Донбас) зовнішнє вторгнення, громадянська війна і взагалі будь-який силовий сценарій. Але при цьому саме на Донбасі популярна думка, що Янукович мусив розігнати Майдан силою. Так вважає майже половина опитаних жителів Донецької області (48%, причому 31,7% — безумовно). Втім, незгодних із такою постановкою питання теж чимало — 35,2%, із них 19,6% виступили проти силового розгону категорично). На Луганщині цифри схожі: 45,9% — за розгін (25,1% — категорично), проти — 34,5% (22,1% проти безумовно). Чому? Пропаганда? Страх горезвісних “бандер”? Підсвідоме тяжіння до сильної руки? Хай розбираються знавці. Благо, є з чим. Теза “Схід поважає силу” загальновідома. Невідомо інше: взагалі чи тільки щодо інших?
Цікавим є те, що при всьому цьому у регіоні страшацця зростання радикалізму (19,1%). І, схоже, тепер – не тільки у Києві, а і на своїх вулицях.
Ще кілька фактів. “Маркерне” запитання: “У разі вторгнення російських військ на Південний Схід, що ви маєте намір робити?”. “Маркерна” відповідь: 46,9% мають намір залишатися вдома і не втручатися. Так збираються вчинити 55,4% жителів Донецької області, 49,8 — Харківської, 48,6 — Запорізької, 47,8 — Херсонської, 44,1% — Дніпропетровської. Є пожива для роздумів для того, хто не знає відповіді на запитання, чи готовий він воювати за Донбас і де для нього починається Україна. А ті, хто планує політику держави на Південному Сході, повинні усвідомлювати, що в цих регіонах чимало з тих, хто вважає себе політичним українцем і розраховує, що держава його захистить, не готові захищати себе самі.
Ще один доказ: 31,1% не готові братися до зброї за жодних умов. Характерно, що в кожній з восьми областей (з урахуванням поправки) таких приблизно третина.
11,7% підтримують уведення російських військ в Україну. 19,3% (9,9 — беззастережно) — у Донецькій області, стільки ж — у Луганській. У Запорізькій — 4,2% (однозначно — тільки 0,7), у Херсонській — 4,7%.
7% готові вітати введення російських військ. 12,6% жителів Донецької області й 11,7% — Луганської. Чимало? Чимало. І це треба розуміти тим, хто говорить про “купку сепаратистів”. Ні, не купка. Але й не весь Донбас. І вже тим більше, не весь Південний Схід. 2,1% готові приєднатися до російської армії. Цю цифру також мусимо тримати в голові. Серед потенційних зрадників (а як їх іще назвати, навіть якщо вони підберуть для себе інше слово?) по 3,5% жителів Донецької і Харківської областей, 2,5% — Луганської. Війна, навіть така дивна, як ця, неоголошена, неминуче ділить населення на патріотів, зрадників і конформістів. Кількість яких може змінюватися. Залежно від політики держави. Від її наявності хоча б…
Не менш цікавими виявились дані про очікування жителів Південного Сходу, зокрема – за найбільш чутливими на загал показниками щодо другої державної мови та федералізації. Так, впровадження другої державної мови очікують від влади тільки 11% жителів Південного Сходу. У Донецьку й Луганську — по 17,1%. Що, проте, не дозволяє говорити про це як про захід першої необхідності для всього краю. Найменше ж розраховують на мовний крок влади в Дніпропетровській і Миколаївській областях (по 4%). А от щодо федералізації, то її підтримка вимірюється тими ж 11,8%.
Тепер про те, що мене вразило найбільше.
Особисту відповідальність за дії Януковича і компанії відчувають лише 11,3% жителів Південного Сходу. “Безумовно, так” на запитання про вину відповіли аж 3,9% опитаних. У Донецькій області — 2,5% (досить показова цифра). Найменше. Стільки ж тільки в Одеській. Але там хоча б більше тих, хто відчуває відносну вину за “подвиги” Януковича, Азарова, Арбузова, Клименка, Захарченка та інших (6,4% на Одещині проти 4,7% на Донеччині). У Дніпропетровській області готові брати на себе вину за діяння покійного режиму 17,8% (7,2% — безумовно), у Миколаївській — 13,1% (5,7%), Харківській — 11,9% (4%), Херсонській — 11,7% (4,5%). У Донецькій на круг — 7,2%. При цьому свою особисту вину за сподіяне втеклою владою заперечують 85,6% жителів Донецької області (64,1% — категорично).
Слід нагадати, що йдеться про край, вихідцями з якого практично повністю було укомплектоване керівництво всіх центральних органів влади. Та й в усіх обласних боряствах “македонців” хватало. І чомусь чотири роки область не хвилювало, що її “не чують”. Свої, зауважте. На цьому тлі показники Луганщини вже не так вражають. Там поділити відповідальність за витівки екс-гаранта і його клевретів теж готові небагато — 11,2% (3% безумовно). 76,4% вини не відчувають (54,1% — взагалі).
Це не ми, це вони — кепська філософія для тих, хто сьогодні вимагає (по-своєму справедливо) відповідальних кроків від нової влади.
Нарешті, у контексті ситуації, пов’язаної з сепаратистськими проявами та зовнішніми провокаціями, відповідь на це запитання в дослідженні можна вважати однією з ключових. Отже: 76,7% населення Південного Сходу не підтримує дій тих, хто зі зброєю в руках захоплює адміністративні будівлі в їхньому рідному регіоні. Таким чином, можна припустити, що, попри зафіксовану відсутність довіри Південного Сходу до центральної влади (а приводів не довіряти їй удосталь не тільки там), у регіоні не спостерігається широкої підтримки дій сепаратистськи налаштованих або бунтівних угруповань. Як то було, приміром, у Києві, коли дії протестувальників на Майдані підтримували 70—80% жителів столиці. Тому можна також припустити, враховуючи інформацію, яку публікують у ЗМІ, що такий радикальний рух справді інспірований ззовні, хоч і спирається на загальне невдоволення жителів Південного Сходу ситуацією в країні, а також на найактивніших вихідців із місцевого середовища.
Ще одна діаграма.
Отже, погана новина: 15,4% жителів, таки так, — Малоросії, хочуть приєднатися до Росії. Але є й хороша: 69,7% громадян України, що проживають на Південному Сході, вважають це поганою ідеєю. При цьому сплеск
емоцій стосовно “старшого брата” спостерігається… правильно — у Донецькій (27,5%) і Луганській областях (30,3%). Причини стремлінь жителів регіону до об’єднання з сусідньою державою досить неоднорідні і приземні. Це: 1) стабільність економічної ситуації, 2) високі заробітні плати і пенсії, 3) стабільність влади. Серед перших заздрісників — Донецька область (41,8%, 39,6% та 37,9%, відповідно), Луганська (34,7%, 30,3% й 24,8%). Десь близько Харківська та Миколаївська. Значно краще дають раду емоціям Одеська й Херсонська, займаючи лінію екватора. А ось Дніпропетровська (11,1%, 9,9% та 10,1%, відповідно) і Запорізька (10,4%, 13,8% та 17,0%) прямо індиферентні до цих успіхів сусіда. Проте досить показовим виявилось ставлення до теми “спільного культурного коріння”, що так жваво експлуатуєцця на широкий загал. Результати тут виявились досить несподіваними. У культурній тенденції регіонів Південного Сходу, справді ментально близького до Росії, майже індиферентним виявився Луганськ із його 7,7% тяжіння до спільного коріння. Це при тому, що саме в Луганську найвищий відсоток жителів, котрі ідентифікують себе як росіяни (31,5%) і як росіяно-українці (11,9%), всього — 43,4%. Просто цікаво. Десь зовсім поруч Дніпропетровськ зі своїми 9,4%, які прагнуть черпати з російського джерела. А ось на іншому полюсі, де, очевидно, не тільки прагнуть, а й черпають, — Одеса (18,5%), Харків (18,3%) і Херсон (17,8%). І це при тому що в тому ж таки Херсоні лише 12,6% росіян і росіяно-українців. Не зовсім у корінні, виявляється, річ… У ставленні.
До речі, про ставлення жителів до ЄС та Мутного союзу демонструє ця діаграма.
Де насправді виявилась єдність думок регіону, так це у питанні про суверенність визначення державного ладу, повноважень центру і регіонів, мов та іншого. 87,7% жителів Півдня і Сходу нікому не готові делегувати таке право визначати положення української Конституції. І це правильно. Більше того, не половина, не дві третини, а під 90% жителів усіх областей вважають, що з цим Україна має розібратися сама. Дивна підсвідома суверенна єдність!
Загалом – це цікаве дослідження, тому з ним варто ознайомитись. Можливо тоді віднайдуцця відповіді на деякі досить тривожні зараз питання.
Миру і щастя евріван!
Усі ці дані якось так туго стиснули все емоційно-мисленне віття, що одне з одним густо вихоплюється зсередини…
Це на країна, не нація, не народ. Це якась містика, метафізика чи навіть метахімія, якщо така існує. Це трикутник, бермудський, якщо в нього зануритись. Це якийсь котел із зіллям, що на виході дасть трунок або еліксир. Це комп”ютерна гра, де немає перших, легких, рівнів, а наступні не закінчаться, здається, ніколи…
Про велике слухання східного регіону. У сім”ї завжди більше приділяють увагу, вкладають сили у тих дітей, які викликають проблеми. Я завжди в дитинстві була ображена на своїх батьків. Бо ніколи не викликала в них тривогу через себе, з народження була ідеальною для них, і вони мене не помічали. Усе віддавалось братові, він будь-якими способами добивався задоволення своїх бажань, до того ж був дуже “незручним”. Не знати, як розподіл уваги і слухання потреб впливає на долю дітей в сім”ї, бо не знаю, хто з нас є більш нещасливим. То така собі асоціація про вимогу любові, і зовсім не уявної.
Про провину. Я єдиний раз в житті не була на виборах – минулих виборах Президента. Я була противсіхом. І всі ці роки я відчуваю власну провину, дуже сильну, хоч можна посміхнутись про краплювморі. Але і це в першу чергу спонукало мене в листопаді виповзти з аполітичності і вдатися до дій, на які я лише була здатна.
Про можливість війни. Хоч вона від нас відносно найдалі, але ми готові до спротиву, бо навіть я готова. Але не за тих, хто чекає уваги і великого слухання власної вигідної неспроможності. Хай мене пробачать усі притомні східняки.
Ще про спільне культурне коріння… Я дуже відчуваю спільне коріння з поляками. В нашій польсько-українській сім”ї культура була швидше західнішою. Але я з народження ідентифікую себе українкою, бо я тут народилася. І все життя мрію побувати в Кракові, бо маю там історично-родовий інтерес. Але я хочу жити тут. Це ж так просто розуміється.
Ну, і наостанок… Я не знаю, що означає почути схід. Може, просто дати їм волю її втратити?…
дуже влучно ви сказали про бермудський трикутник, я сьогодні вже вдруге чую таке порівняння щодо донбасу загалом і слов’янська зокрема. добряче дратує оте “услишьтє”. почуйте те, чого ніхто не може сформулювати притомно, скоріше це нагадує “пожалійте нас, бо ми хочемо на ручки, а потім звісити ніжки” або “ми теж хочемо, щоб владахунта нас почула, щоб до нас прислухалися; чому майдану було можна протестувати проти існуючої влади, захоплювати адмінбудівлі та кидатись коктейлями молотова і навіть стріляти, а нам – не можна?, хочемо теж, тепер наша черга”. боротьба проросійських “активістів” у донбасі – це прагнення не до демократії у її класичному розумінні, а до диктатури. сепаратори розуміють демократію не як свободу для всіх, не як захист меншин, не як систему деконцентрації влади, а саме як необмежену моноцентричність влади більшості. влада переважної більшості над креативною меншістю, яка вміє і прагне жити в умовах демократії. при цьому ця авторитарна більшість абсолютно нездатна до конструктивної самоорганізації.
з бунтівниками у донецьку чи слов’янську неможливо вести демократичний діалог з тієї ж причини, з якої його неможливо було вести з каддафі або бін ладеном бо:
1) вони не володіють елементарною технікою демократичного спілкування, вони у принципі нездатні домовлятися – це, до речі, одна з причин, чому англійські чи американські дипломати перевершували і перевершують царських, радянських чи ерефівських.
2) їх цінності випадають з демократичного і правового поля, вони не сприймають демократію чи верховенство закону як принципи відносин. ну як можна вести демократичний діалог з прихильниками концтаборів чи примусу жінок до носіння паранджі, а чоловіків – борід правильної довжини?
3) сепаратори самі не можуть виразно і зрозуміло сформулювати те, чого саме вони хочуть. розширення місцевого громадського самоврядування (що і пропонує їм влада і за що боровся майдан)? федералізації України (чого хоче режим путєна, окупувавши попередньо українську територію криму)? відділення від україни і створення невизнаної ніким (крім росії і абхазії) держави? приєднання до росії? що?!!
відповідно відсутній і простір для діалогу, у якому було б можливе досягнення консенсусу українського громадянського суспільства і проросійських активістів донбасу.
відсутність любові якогось співтовариства номінальних громадян до своєї країни саме по собі не є патологією, метафізикою чи містикою. проблема не у тому, що цього почуття немає, а у тому, що саме у цих громадян викликає до неї активну нелюбов, навіть антипатію. у випадку з донецьком/слов’янськом – це не просто неприязнь до укр. мови, української культури та історії, це принципове несприйняття тієї системи соціально-політичних цінностей, яка органічна для сучасної вільної україни і яка відторгається нинішньою авторитарною ерефією. антимайдан у донбасі так активно відкидає українські ідентичності (етнічну, культурну та політичну) і демократію саме тому, що київський майдан їх гармонійно синтезував. і у сьогоднішній Україні саме завдяки майдану процес формування її громадянської нації, суспільства вийшов на якісно новий рівень, а етно-національний і громадянсько-національний (чи демократичний) рухи в українському суспільстві сьогодні практично повністю збігаються. саме тому у сепараторів донеччини відсутність виразної ідентичності (етно-культурної та політичної) доповнюється їх прагненням відгородитися чи відокремитися від україни і припасти в якості сателіта до путінської росії, яка є, власне, ініціатором і військово-політичним спонсором антимайдану
а все це дослідження лише підтверджує та ілюструє вищесказане
тікишо вище написав
воля рабам непотрібна, а донецьк (власне як і крим) – це наша земля, яка належить народу україни, а не існуючим сепараторам, які становлять десяту частину приснойного люду на південному сході, тому розкидатись цим неможна, крім того, на домбаській землі живуть багато пристойних людей, який аж ніяк не можна зрадити
ваш коментар гідний окремого допису, зробіть це.
найбільше у цьому трикутнику, яким є ціла країна, мене бентежить те, що ми ніяк (невже ніколи?) не можем стати цілим за основними засадами. і кожен день такого виру відкидає нас на день назад.
останній (великий) абзац дав мені зрозуміти теперішній східний бунт, дякую.
а містика таки є. у цій маленькій країні витвОрюється щось зовсім нове. і передбачуваний результат доволі простий – так/ні.
знаєте, отут зі мною найскладніше… як почую тих сепаратистів та рабів зашорених, так і тягнеться рука до карти і ножиць. а як побачу таких, що зовсім інакші, так і серце не відпускає…
спробувати пояснити донбаський бунт можна, а от зрозуміти – навряд чи. саме тому я був доволі вражений викладеною у газеті соціологією
хоча навіщо я це кажу? я був розчарований цією соціологію, бо вона просто підтвердила мої найгірші і найнеприємніші здогади
ми мусим бути сильними попри всі соціології і здогади. і триматися разом. у будь-який спосіб.
ну то зрозуміло, ясна річ
так отож. тому і існують закони: коли не знаєш як вчинити – вчиняй за законом
згодна. це справедливо
справедливо але не завжди просто
закони повинні діяти просто, так? чи просто мають діяти?