* * *

тільки що один мій френд у фб виклав лінк на оцей ролик, який нагадав мені історію про одного з найвідоміших скрипалів сучасності Джошуа Белла.

Холодного січневого ранку 2007 року у Вашингтоні на станції метро чоловік зі скрипкою грав якусь мелодію. Повз нього пройшло більше тисячі чоловік. Музикант грав безперервно.і виконав шість п’єс, шість шедеврів світової музики, які вде пережили протягом століть не один гребінь слави та блиску, які виконувались у величних соборах і найвідоміших концертних залах. Акустика виявилася напрочуд вдалою, не зважаючи на аркадний утилітарний дизайн та всоєрідний “буфер” між ескалатором метро і виходом на вулицю, так що звучання і резонанс були відмінними. Скрипка є інструментом, який звучить так само, як і людський голос, а у віртуозних руках цього музиканта він і взагалі плакав і сміявся, співав, засмучував, бентежив, ширяв у високості, кокетував, краяв серце, був грайливо-пустотливим, романтичним, веселим, тріумфальним і розкішним.
Але тільки семеро з цієї людської маси зупинилися на мить, щоб послухати його. Двадцять сім чоловік дали гроші та пішли далі у своїх справах. Чоловік зі скрипкою заробив кільканадцять доларів. Коли він перестав грати то не було жодних аплодисментів, ані чогось подібного. Люди, які поспішали у своїх буденних турботах, не знали, що чоловік на станції метро грав один зі найскладніших творів Баха і Шуберта на скрипці Антоніо Страдіварі 1713 року ціною в 3,5 мільйони доларів. Вони не знали, що цей чоловік – Джошуа Белл, який за два дні до того давав концерт у Бостоні, де квитки коштували в середньому 100 доларів.

Цей приклад є настільки красномовним, що його коментування здається навіть недоречним. Люди не змогли помітити класичне високе мистецтво, коли воно вийшло за межі концертної зали і раптом з’явилося у будній день посеред заклопотаного міста. Що вже говорити про сучасні зразки?
Про це говорив ще Кант. Він сприймав красу надзвичайно серйозно і надавав її сприйняттю важливого значення. Так, у своїй критиці естетичного судження, Кант стверджував, що своє вміння цінувати красу пов’язано зі здатністю до моральних суджень.
Французький соціолог П’єр Бурдьє переконаний: те, як ми сприймаємо мистецтво, залежить від нашої освіти та культурного досвіду. Нас навчили, що ми можемо побачити мистецтво у музеї, галереї чи театрі, почути його, приміром, у філармонії. Але чи навчили нас брати на себе відповідальність за те, що вважати наділеним художньою цінністю, а що – ні?

Та то вже таке…



bbcounter

Advertisements