Бути жінкою в Україні – це ніщо інше, як насамперед необхідність постійно мати справу з українськими чоловіками. Вони – як сіра реальність, об яку жорстоко розбиваються всі голосно висловлювані ідеї щодо співіснування статей в українському суспільстві: від правої ідеї жіночої самопосвяти заради героя-чоловіка до лівого гасла абсолютної ґендерної рівності. Де герой? Як можливо бути рівною з тим, хто звик паразитувати на своїй винятковості?


Що найбільше не подобається в українських чоловіках, – це те, що вони взагалі не намагаються подобатися. Точніше, вони подобаються самі собі, і цього їм достатньо. Вони не мусять завдавати собі клопоту, щоб завойовувати чиюсь прихильність: світ, на за їхнім уявленням, влаштований так, що все й так буде їм дане. А якщо не буде, вони підійдуть і візьмуть це силою.

Українські чоловіки – це сукупний результат закономірного виродження панівної частини патріархального суспільства і імперської генної інженерії. Українського чоловіка легко впізнати за обвислим животом, скляним поглядом і вологими підпахвами. Більшість українських чоловіків про дезодоранти чи антиперспіранти знають лише теоретично, тому настання гарячої пори року найгостріше відчувається в переповненому громадському транспорті. Справляння природних потреб для українського чоловіка – це святе, як для мусульманина намаз, а тому шукати якогось відповідного чи хоча б захованого від людських очей місця не обов’язково: навіщо ховатися зі святим?

Прикро констатувати, але українські чоловіки – це переважно погана генетика, тому вони приречені як вид. Жінки таких не обирають. Поки чоловіки за патріархальною інерцією вирішують справи в цій країні, жінки їдуть куди-інде розв’язувати проблему збереження якісного генофонду. Якщо це зміниться, і жінки закономірно візьмуть ініціативу у свої руки, вони зможуть вирішувати цю проблему тут – не з українськими чоловіками, звісно. Біологічне виживання важливіше, ніж патріотизм, неминуче заснований на культі героїв(-чоловіків), полеглих у розв’язаних чоловіками війнах за чоловічі цінності.

Останнім часом на вулицях і в транспорті дедалі частіше помічаю, як українські жінки подовгу і ніжно говорять по телефону італійською, іноді – іспанською. Я вірю, що в них усе добре. Мені дуже хочеться в це вірити.

(с) Остап Сливинський
оригінал есею тут – лінк видалено

це відгук на дискусію “Бути українкою або “…прив’язали Галю до сосни косами“ – лінк видалено

А що ви думаєте про це?

Advertisements