Свято 23 лютого – у нинішньому його ґендерному сенсі – є, за моїм переконанням, дещо убогим у плані свого трактування. Захисником Вітчизни може бути не обов’язково чоловік. Та і взагалі влаштовувати будь-яке свято, що мотивуєцця статевими ознаками є дещо хибною практикою.

Проте раз на рік обов’язково повинен бути день чоловічої суб’єктності.
Жінки і чоловіки – то два різних світи, дві галактики. І, що б там не писали поети, ці дві галактики існують за своїми законами, принципами і канонами.

Чоловіче призначення, чоловіча суб’єктність – якість, через свою онтологію винятково чоловіча. А саме – це призначення і здатність чоловіка бути творцем реальності. Адже саме це є (точніше – має бути) визначальним у природі чоловіка.
Саме бути творцем реальності, а не типу – крутим, бандюком чи депутатом.
Саме бути творцем реальності, а не типу – гіпертрофованим мачо.
Саме бути творцем реальності, а не типу – господарем життя.

До речі, саме про це остання книга Ліни Костенко: країна, в якій суб’єктна основа розчинилась і вивітрилась, у якій домінуючий чоловічий тип – це невдаха і лузер, сама перетворюється на лузера.

Так от, день чоловічої суб’єктності має бути як день творця реальності, а не власника (чи носія) первинних статевих ознак. Таким днем може бути день Покрови (коли жінка-Богородиця врятувала чоловіків), а можливо і те саме 23 лютого чи ще якийсь інший день. Але варто правильно акцентувати сенс і призначення цього дня, який, без сумнівів, все-таки повинен бути.

Те, що я мав на увазі, найкраще відображено у цьому ролику. Воістину, Guinness розуміє призначення чоловіка… )

Bring it to Life

* * *

Advertisements