— Чому так боязко скрадаєшся ти у сутінках, Заратустро? І що ховаєш ти так обережно під своїм плащем? Чи не скарб, тобі подарований? А може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра. — Це скарб, мені подарований, — невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона звернулась до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи він не казав нам нічого про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіком.
— Поговори і зі мною про жінку, — сказала вона. — Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має одну розгадку: — вона зветься вагітність.
Чоловік для жінки — лиш засіб: метою завжди є дитина. Та що таке є жінка для чоловіка?
Дві речі хоче мати справжній чоловік: небезпеку і гру. Тому й хоче він жінку, як небезпечну іграшку.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — дурниці.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але у чоловікові дитячого більше, ніж у жінці.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Нумо, жінки, знайдіть же дитя у чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяною чеснотами світу, що його ще немає.
Нехай світить у вашій любові промінь зірки! Нехай надією вашою буде: «Якби мені народити Надлюдину!»
Нехай у вашій любові буде сміливість! Коханням своїм виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай вашою честю буде любити сильніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другою.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо тоді вона здатна на будь-яку жертву і решта речей втрачають для неї цінність.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона ненавидить, бо чоловік на дні душі тільки злий, жінка ж там — страшна.
«Кого ненавидить жінка найбільше?» — так спитало залізо у магніту.
«Я ненавиджу тебе найбільше, бо ти притягуєш, але тобі бракує сили тягнути до себе».
Чоловіче щастя зветься «Я хочу». Жіноче ж щастя називається «Він хоче».
«Лишень тепер світ став довершеним!» — так думає кожна жінка, коли скоряється уповні коханню.
І коритись повинна жінка, й знайти глибину для себе. Бо неглибока вона є — неспокійна, бурхлива піна на мілководді.
А чоловіча вдача вдача, навпаки, глибока, потік її у підземних печерах вирує — жінка лише невиразно відчуває силу цього потоку, але не розуміє її.
Тоді заперечила мені стара:
— Багато приємного сказав Заратустра, а особливо для тих, хто досить ще молодий.
Але дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них все ж таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме, ця невеличка істина.
— То ж дай мені, жінко, свою невелику істину! — я попросив.
І стара промовила так:
— Ти йдеш до жінок? Не забудь батога!

Так казав Заратустра.

(с) Фрідріх Вільґельм НІЦШЕ

Advertisements